Оцінка роботи академії

Кафедра медицини катастроф

ІСТОРІЯ КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ ТА МЕДИЦИНИ КАТАСТРОФ

ПЕРІОД СТВОРЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ ТА МЕДИЧНОЇ СЛУЖБИ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ
(1961-1990 рр.)
На початку 60-х років ХХ століття в СРСР створюється Цивільна оборона (ЦО) держави, а медико-санітарна служба МППО реорганізується в медичну службу цивільної оборони (МС ЦО), яка стає однією з провідних служб цивільної оборони. Водночас з цим уточнюється визначення МС ЦО, зміст основних її завдань, склад сил та засобів з врахуванням змін, що відбулися у озброєнні військ противника та засобів доставки боєприпасів, виникненні осередків масового ураження населення, теорії і практиці цивільної оборони, системи охорони здоров'я держави тощо. З цього випливало визначення та розуміння МС ЦО,

яка тепер сприймалася як спеціальна організація у системі охорони здоров'я держави, що призначена для організації та медичного забезпечення населення при використанні противником зброї масового ураження і інших засобів нападу, а також ліквідації медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій (стихійних лих, великих техногенних аварій, соціально-політичних конфліктів). Таким чином, у червні 1961 р. на базі МППО створюється Цивільна оборона, а у 1962 р. виходить "Положення МС ЦО Союзу РСР". МС ЦО створюється за територіально-виробничим принципом і розгортає власні сили та засоби з використанням місцевих медичних закладів (лікувально-профілактичних, санітарно-профілактичних, аптечних, судово-медичних) і громадських споруд для надання медичної допомоги потерпілим від зброї масового ураження, звичайної зброї та при ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. але МС ЦО головним чином призначалася для медичного забезпечення населення у воєнний час. Одночасно встає питання щодо підготовки кадрів МС ЦО.
На першому етапі (1961-1969 рр.) післядипломна підготовка кадрів лікарів з питань ЦО і МС ЦО в інститутах удосконалення лікарів продовжувала проводитись на окремих курсах, які перебували у складі кафедр військово-медичної підготовки. Спочатку цю підготовку проводили кадрові офіцери Радянської армії – викладачі кафедр, а з 1964 р. згідно до наказу МОЗ СРСР посади викладачів ЦО та МС ЦО комплектувалися з офіцерів запасу, які пройшли спеціальну підготовку з предметної області дисциплін Цивільної оборони та медичної служби Цивільної оборони. З інших спеціальних питань (наприклад, променевої хвороби, ураження ОР, сильнодіючими отруйними речовинами (СДОР), фосфорорганічними сполуками (ФОС) тощо – залучалися викладачі інших кафедр інститутів. Підготовка лікарських кадрів для МС ЦО проводилась, в основному, на суміжних циклах з лікарями, що проходили післядипломну підготовку на клінічних кафедрах. Спеціальних циклів було ще дуже мало в навчальних планах інститутів удосконалення лікарів. Найбільший контингент спеціальних циклів з МС ЦО складали головні лікарі профільних лікарень, начальники МС ЦО та начальники штабів МС ЦО некатегорованих міст та районів сільської місцевості, терапевти-токсикологи, начальники сортувально-евакуаційних шпиталів (СЕШ) та головні лікарі шпитальних баз (ШБ). У загальній структурі лікарів, що пройшли післядипломну підготовку в інститутах удосконалення лікарів, питома вага тих, хто на спеціальних циклах курсу МС ЦО, складала всього 6,5%. Основний контингент лікарів, а це 93,5%, що навчався на курсах МС ЦО за короткостроковою учбовою програмою (7 годин), складали лікарі-фахівці з суміжних (клінічних) кафедр.
Другий етап (1969-1983 рр.) становлення та подальшої розбудови МС ЦО, як окремої навчальної дисципліни розпочався з 1969 р., коли згідно до наказу МОЗ СРСР від 8.08.1969 р. № 654 в інститутах удосконалення лікарів створювалися самостійні курси МС ЦО, майбутня основа однойменних кафедр. На цьому етапі розвитку самостійних курсів була проведена головна робота в інститутах удосконалення лікарів всієї держави. Курси МС ЦО укомплектовувалися підготовленими викладачами, створювалася нова навчально-методична та учбово-матеріальна база. На цьому етапі самостійні курси МС ЦО в інститутах удосконалення лікарів розкрили свої педагогічні та дидактичні можливості у післядипломній підготовці лікарів на спеціальних та суміжних циклах. Як загальну тенденцію слід визначити збільшення кількості проведення до 1983 р. спеціальних циклів у навчальному році, а також збільшення підготовки лікарень з суміжних циклів в 1,9-2,0 рази. За цей час змінилася організаційно-штатна структура викладацького складу самостійного курсу МС ЦО в бік збільшення їх кількості у навчальному процесі.
У зв'язку з істотними змінами, що відбулися у озброєнні армії та передбачаємими якісними змінами у характері та наслідках бойових дій, виникла нагальна потреба у коригуванні та доповненні програм підготовки студентів вищих медичних закладів та післядипломному підвищенні кваліфікації лікарів з провідних питань цивільної ЦО, організації та медичного забезпечення населення в умовах застосування противником зброї масового ураження.
У 1977 р. видається нове "Положення про медичну службу цивільної оборони СРСР" та низка директивних і нормативних документів Міністерства охорони здоров'я СРСР, які впровадили суттєві зміни та доповнення в організацію та завдання сил і засобів служби. Новим, і як одним з найважливіших завдань МС ЦО визначено надання медичної допомоги потерпілим під час надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру,без суттєвих змін в організації та управлінні служби.
В програми підготовки з дисципліни медичної служби цивільної оборони студентів вищих медичних закладів були введені розділи: основи цивільної оборони,захист населення від зброї масового ураження, методи оцінки радіаційної обстановки, навчання населення цивільній обороні та інші. Їх викладання студентам здійснювалося на курсах Цивільної оборони, які входили до складу військових кафедр медичних інститутів.
Розвиток подій у світі, протистояння двох потужних військових союзів держав "Варшавської угоди" на чолі з СРСР та Північно-Атлантичного блоку держав (НАТО) на чолі з США, напруга між військовими блоками часів "холодної війни", періодичні загострення стосунків між ними ставили у практичну площину можливість виникнення збройного конфлікту з застосуванням зброї масового ураження. Це нагально вимагає подальшої розробки наукових основ та практичного використання надбань медичної служби цивільної оборони. Науковою основою служби є організація і тактика медичної служби цивільної оборони (ОТМС ЦО), яка займається питаннями організації, діяльності та управління службою в повсякденних умовах (підготовка служби), надання екстреної медичної допомоги при застосуванні противником зброї масового ураження та інших засобів нападу (звичайної зброї), а також у зонах надзвичайних ситуацій (аварій, катастроф, землетрусів, повеней, зсувів ґрунту тощо). Вона розроблює найбільш раціональну організацію та управління служби, форми і методи використання її сил, засобів та закладів. Основним предметом дослідження ОТМС ЦО був характер медико-санітарних втрат серед населення, організація діяльності сил, засобів і закладів служби, оптимізація їх діяльності при наданні медичної допомоги населенню в осередках при застосуванні зброї масового ураження та надзвичайних ситуацій мирного часу, інші питання предметної області.
Збільшення кількості техногенних і природних катастроф, масштабів руйнувань, медико-санітарних втрат та залучення до ліквідації їх наслідків медичної служби Цивільної оборони показало, що її сили та засоби, які розраховані для функціонування у воєнний час, занадто громіздкі за своєю організаційно-штатною структурою, не мають належної мобільності та готовності для негайного (екстреного) реагування на надзвичайні ситуації мирного часу. Практика використання сил та засобів МС ЦО для ліквідації медико-санітарних наслідків техногенних та природних катастроф, що сталися у другій половині 80-х років ХХ століття, довела – вони не змогли зіграти вирішальну роль. У цьому зв'язку треба зазначити, що лише у останню чверть ХХ століття в СРСР гуманна, але організаційно безладна медична допомога населенню, яке постраждало та отримало ушкодження у мирний час внаслідок надзвичайних ситуацій, стала поступово оформлюватись в концептуально обмірковану у певному ступені організовану та виділену у окремий вид – екстрену медичну допомогу. Так, у складі воєнізованих гірничорятувальних частин (ВГРЧ) України з 1982 р. стали функціонувати реанімаційно-протишокові групи (РПГ), які здійснювали надання екстреної медичної допомоги потерпілим у гірничих виробітках шахт і на шляхах евакуації у лікувально-профілактичні заходи (ЛПЗ). Лікарі анестезіологи-реаніматологи, хірурги, травматологи, які пройшли спеціальну підготовку, цілодобово чергували у гірничорятувальних засобах (взводах), забезпечуючи негайний виїзд до шахти для надання екстреної медичної допомоги при аварії або нещасному випадку. Санітарні автомашини РПГ (РАФ, УАЗ, ТАМРО) були оснащені раціями, лікувально-діагностичною апаратурою, медичними укладками, засобами іммобілізації і транспортування. Особлива увага приділялась дихальній апаратурі. У той час санітарні автомобілі РПГ укомплектовувалися новими апаратами "Гірничорятувальник –11 р", який дозволяв забезпечити не тільки штучну вентиляцію легенів (ШВЛ) і інгаляцію у середовищі непридатному для дихання, але й допоміжну вентиляцію легенів, позитивний тиск у кінці видиху, аспірацію рідини з дихальних шляхів. Медичні працівники ВГРЧ входять до складу загонів постійної готовності і приймали участь у рятувальних роботах та наданні екстреної медичної допомоги при надзвичайних ситуаціях техногенного та природного походження. Так, у 1990 р. у порівнянні з 1989 р. кількість аварій на шахтах збільшилася на 34%. У Донбасі, незважаючи на високий рівень виробничого травматизму, відбулося подальше збільшення загальної кількості травмованих (на 11%), в тому числі травми з смертельним кінцем (на 7%). Лікарі РПГ за рік надали екстрену медичну допомогу 8334 постраждалим шахтарям. У 42% випадків екстрена медична допомога надана тяжко травмованим, у 32% безпосередньо на місці події у гірничих виробітках. При групових ушкодженнях РПГ працювали у тісній взаємодії з бригадами швидкої медичної допомоги і забезпечували інтенсивну терапію при евакуації потерпілих на поверхню та далі у лікувально-профілактичний заклад за призначенням відповідно до характеру ушкодження.
У Західноєвропейських країнах, особливо у Франції, Великобританії та США процеси становлення та формування служб екстреної медичної допомоги населенню при катастрофах розпочалися ще на початку 50-х років ХХ століття.
Розвиваючись, набуваючи теоретичної розробки та обґрунтування, накопичуючи свій національний практичний досвід та творчу використовуючи іноземний, поступово в Україні у перебігу кількох десятиліть сформувався та затвердився новий напрямок у медичній науці, організації надання медичної допомоги потерпілим у надзвичайних ситуаціях, що отримав назву "організація екстреної медичної допомоги населенню у надзвичайних ситуаціях". З часом удосконалюючись теоретично, практично та організаційно, набуваючи нового змісту та пройшовши через структурні і управлінські перетворення цей напрямок розбудови галузі охорони здоров'я вже наприкінці 80-х років ХХ століття з об'єктивних причин став оформлюватись в окрему службу екстреної медичної допомоги у надзвичайних ситуаціях.